Призма у ... людині

    Емаль – найтвердіша тканина людського організму, яка покриває коронку та шийку зуба. Вона розташована поверх дентину, з яким тісно пов’язана структурно і функціонально, як у процесі розвитку зуба, так і після завершення його формування.

    Емаль містить 95% мінеральних речовин, 1,2% - органічних, 3,8% - води, як такої що зв’язана з кристалами так і вільної. Колір емалі залежить від її товщини та прозорості. Там де шар емалі тонкий, зуб здається жовтуватим, тому що просвічує дентин. Ділянки гіпомінералізованої емалі виглядають менш прозорими, ніж оточуюча емаль. Саме тому тимчасові зуби виглядають білішими, ніж постійні.

    Емаль не містить клітин і не здатна регенерувати в разі пошкодження, про те в ній постійно відбувається обмін іонів, які надходять із слини та дентину.

   Емаль проникна в обох напрямках, найменшу проникність мають зовнішні шари, найбільшу – внутрішні.

   Емаль складається з емалевих призм, міжпризмової речовини і покрита кутикулою.

А                                                              Б

Емалеві призми: А — вигляд у світловому мікроскопі, зб. 180;  Б — вигляд в електронному мікроскопі, зб. 1200 (за A. R. Ten Cate, 1989)

   Емалеві призми – це основні структурно-функціональні одиниці емалі. Вони проходять пучками через всю товщу емалі, розташовані переважно перпендикулярно до емалево-дентинового сполучення, вигнуті у вигляді букви S. Діаметр їх становить 3 – 5 мкм. Емалеві призми складаються із щільно укладених кристалів переважно гідроксиапатиту. Зустрічаються й інші види молекул. Кожний кристал покритий гідратною оболонкою завтовшки близько 1 нм. Між кристалами є мікропростори, заповнені емалевою рідиною, що є носієм молекул та іонів. Органічний матрикс зберігається у вигляді дуже тонкої тримірної білкової сітки, волокна якої розташовані між кристалами.

Пучки емалевих призм.  Електронограма. 36. 2000    (за A. R. Ten Cate, 1989)

    Призми характеризуються чергуванням світлих і темних смуг з інтервалом 4 мкм, що відображають добову періодичність формування емалі.

    На поздовжніх шліфах емалі одні ділянки розташовані вздовж, інші – поперек. Чергування цих зон зумовлює появу світлих і темних смужок завширшки 100 мкм, перпендикулярних до поверхні емалі. Ці смужки називаються смужками Гунтера – Шрегера. Лінії Реціуса на повздовжніх шліфах знаходяться у вигляді симетричних арок, що йдуть косо від поверхні емалі до емалево – дентинного сполучення. На поперечних зрізах емалі вони нагадають кільця росту на стовбурах дерев. Лінії Реціуса є ростовими лініями емалі, їх пов’язують із періодичністю процесів звапнування емалі.